місто безіменних

У збірці «Місто безіменних» я повернувся до самостійного запису, як це було на початку існування DoJo, лише на сам кінець попрохав Андрія Бояра зіграти трохи на трубі. Дану збірку можна розглядати як один день, складений зі шматочків різних життєвих періодів, у які я щось переживав і намагався це розплутати. Для обкладинки обрав фото, яке зробив, перебуваючи за щасливим випадком у місті Лейдені: зображене на ній – це не постановка, а цілком реальний епізод, який вразив мене своєю незвичною ідилією: просто посеред вулиці, вдень, сидить за невеличким столиком жінка, попиваючи якийсь напій і почитуючи книжку. Побачене стало для мене символом  зовсім іншого, невіданого для нас життя й ставлення до нього…

Там летить листок

Там летить листок

З дерева думок.

Придивись, чи це не ти?

Там тече вода

В море забуття.

Придивись, чи це не я?

Вітер

До мене в гості завітав

Вітер,

під який

я так давно не спав,

Із південних висот,

Подолавши

Кілометрів 900.

Він так гарно шумить,

Що здається, ніби

За вікном блакить,

Море і ялівці,

Узбережжя із

Обтічних камінців.

До мене в гості завітав

Вітер,

під який

я так давно не спав.

Під польотом комет

Він у горах

Заколисує намет.

Із ним частка мене,

Пофарбована

У кольори Моне.

Я ще вірю в той час,

Коли зможу

Повернутися до вас.

Кафе

Мені би зараз сісти

Чого-небудь так з’їсти

У кафе, яке ідучи на роботу

Оминають

Прохожі й таксисти;

І мої натерті ноги

Переходять від нього дорогу,

Шкутильгаючи вниз,

Де до 6-ої 30-ть

Упаду в працьовиту залогу.

А кафе у стилі трактиру,

Рівноцінне магічному виру,

Що сховає тебе від чужих поголосок

Сухим вином і сиром.

Ніби з описів Вальтера Скотта,

Воно чинить суспільству спротив,

Відгороджуючись від людського сум’яття

Міцним дерев’яним ротом.

Уподібнюючись до мухи

Я би тільки й робив, що слухав

І дивився б, в якомусь кутку причаївшись,

Як інші роблять рухи.

І у цій ось амеханії

Якась невідома стихія

Почне непомітно спочатку для мене

Здійснювати мрії.

Саші сьогодні не буде

Саші сьогодні не буде,

А значить, не буде «привіт!»

Із усмішкою Гертруди,

Знаючої світ.

Саші сьогодні не буде,

І цей констатуючи факт,

У мене так сильно змикаються губи,

Немов я зробив щось не так.

Саші сьогодні не буде,

Повільно знімаю вбрання

І тихо крокую у відділ, у люди,

До вечора і з рання.

Саші сьогодні не буде,

За шибою холод і мла,

І очі мої запитують всюди,

Чому вона не прийшла.

Знову там

Я знову там,

Де ти,

Де я.

Шукаю там,

Де ти,

Де я.

Маршрутом

Тим маршрутом, яким ти

Поверталася щодня,

Тепер волочуся я.

Витріщаюсь у вікно

На зупинки і мости –

Їх спостерігала ти.

Всюди мряка, і пісок

В парках вільний від слідів,

Уже понад стільки днів.

Зголосившися немов,

Все говорить про одне,

Тут немає вже мене.

Ґолсуорсі хилить її на сон

Ґолсуорсі хилить її на сон,

Її не розбудить дзвонячий телефон,

Її тіло у рельєфах

Від морських камінчиків,

Вона лежить так тихо,

Ніби і не знає слів.

Прозоре штильне море –

Улюблений кругозір,

Ось так сидіти згоден,

Пити вино і їсти сир,

І поруч її тіло –

У рельєфах від морських камінчиків, –

Вона лежить так тихо,

Ніби і не знає слів.

Будинки

Листя, опавши із віття,

Розвиднюють вроду будинків,

Які тут стоять ще із того століття,

Коли народився Рільке.

Вони ніби одухотворені,

Хочеш зайти? Насмілься!

Інакше тебе розвіє на сторони,

У пошуках власного місця.

Здається людські обличчя,

Завмерлі на їхніх фасадах,

Почнуть відкривати гіпсові вічі,

Тільки-но ти станеш задом.

І будуть шептати вітром і шумом,

Автівок і перехожих:

«Ми відаємо, про що ти думаєш,

І знаємо, чого ти хочеш».

Тепло

Ми їдемо з Анною в таксі,

За шибою злива і пітьма,

Я думаю над тим, що в усіх

Між мною зима.

Між мною чутність, ніби і зануренням у ванній,

Між мною погляди, освітлені екраном,

Між мною голос, що не відбивається луною,

Між мною руки, що ховають за стіною

Тепло…

Повертаюсь додому

У вікні забігайлівки сидять двоє,

Загорнувшись такими міцними обіймами,

Немов у вітрині крамниці якоїсь,

Експонують, якою має бути людина,

А я не потрібний нікому

Повертаюсь додому.

Руки ховаю у своїх кишенях,

А голову під капюшоном,

Так не хочу здаватись сьогодні мішенню

Задоволених своїм життям незнайомих.

Бо я не потрібний нікому

Повертаюсь додому.

Іноді так приємно прокидатися вночі

Іноді

так приємно прокидатися вночі,

І збагнути,

що ще рано підніматися, іти.

Місто спить

і мертва тиша огортає всіх.

Ні свердління від сусіда, ні дитячий сміх.

Лише десь внизу проїде ремонтоване авто,

І пройде

Якийсь дивак, ховаючись в своє пальто,

мабуть, зранку йому нудить і немилий світ,

А мене нехай розбудить сонця пересвіт.

© 2011 Данило Галико